Реагування на нарощування збройних сил Росії поблизу України

Що нового? Масштабне нарощування російських збройних сил поблизу українських кордонів, уже вдруге впродовж 2021 року, посилило побоювання щодо можливого розгортання масштабної війни між цими двома країнами.

Чому це трапилося? Оскільки мирні переговори зайшли у глухий кут, виглядає на те, що Москва розчарована президентом України Володимиром Зеленським і, так і не відмовившись від своєї цілі – контролю України, вбачає у зміцненні її військової співпраці з державами-членами НАТО дедалі більшу загрозу досягненню цієї мети.

Чому це важливо? Хоча і є імовірність, що Москва сподівається на досягнення своїх цілей за допомогою самого лише погрожування війною, раніше вона уже довела також і свою готовність воювати в Україні. Російське військове вторгнення спричинило би негайні жахливі наслідки, а також ризики ескалації, оскільки країни НАТО, які заявили про підтримку України, відповіли б низкою заходів.

Що потрібно зробити? Західні столиці і Київ повинні визначитися, як вони реагуватимуть у разі російської агресії, а також чітко дати Москві зрозуміти усю небезпеку ескалації. Якщо Кремль відступить, відновлення переговорів щодо України має поєднуватися із домовленостями про обмеження розгортання збройних сил поблизу європейських гарячих точок.

Огляд 

Нарощування російських збройних сил поблизу українських кордонів у поєднанні із провалом мирних переговорів посилює побоювання, що невдовзі Москва може напасти на свого сусіда. Кремль розчарований небажанням Києва виконувати Мінські угоди 2014-2015 років, які передбачають реінтеграцію двох контрольованих сепаратистами регіонів та надання їм «особливого статусу», Україна ж стверджує, що такі кроки, становили би загрозу її суверенітету. Окрім цього Росія прагне гарантій, що Західні держави перестануть зазіхати на сфери її впливів в Україні та скрізь уздовж кордонів. Західні партнери Києва повинні поставити собі на меті стримування подальшої російської агресії, продовжуючи при цьому чітко давати зрозуміти, що відповіддю на будь-який напад буде те, чого Росія прагне уникнути: суворі санкції та нарощування збройних сил НАТО на східному фланзі. Схоже, президент США Джо Байден доніс цю думку до свого російського колеги Володимира Путіна під час їхньої розмови 7 грудня. Тим часом Західні лідери повинні почати поступово пропонувати зі свого боку взаємні деескалаційні кроки, які допоможуть повернути сторони за стіл переговорів і спонукатимуть до ширшої розмови про європейську безпеку.

Зосередження приблизно 100 тисяч російських військових поблизу Східної України спричинило справжню тривогу у Києві та серед держав-членів НАТО, не в останню чергу і у США, які тижнями попереджали, що Росія може планувати велику військову операцію. Можливо, російський президент Володимир Путін ще не вирішив чи віддаватиме наказ атакувати, імовірно, поки що він відкритий до різних можливостей. Незрозуміло також до чого може призвести російське військове вторгнення: хоча українським силам годі зрівнятися зі своїми російськими суперниками, Москва, скоріш за все, недооцінює ворожість українців, з якою вона зіштовхнеться поза межами контрольованих сепаратистами регіонів. Втім, Росія й не приховувала свого невдоволення. Москва розчарована українською політикою: вона хоче мати більш поступливого партнера у Києві, ніж президент Володимир Зеленський, а також вона стурбована поглибленням партнерства України з НАТО. Можливо Москва й розраховує, що саме лише нарощування збройних сил з її боку, змусить Київ та Західні столиці піти на поступки. Проте, оскільки Росія раніше уже застосовувала війська в Україні, було би помилкою розглядати її дії суто як блеф.

Як варто реагувати Україні та її західним партнерам? Ясна річ, ніхто не налаштований пропонувати серйозні компроміси у питаннях українських мирних переговорів чи партнерства з НАТО, і тим паче не час робити це зараз, у відповідь на залякування. У будь-якому випадку, прагнення Москви в Україні фактично полягають у тому, щоб мати на Сході країни проксі, які зможуть блокувати зовнішню і безпекову політику країни, а цього не зміг би прийняти жоден український лідер. За таких обставин, і для України, і для ширшого кола, найвищі шанси утримати Росію від нападу мала би подвійна стратегія, яка поєднає стримування Москви із зусиллями досягти згоди щодо послідовних взаємних деескалаційних кроків. Провідну позицію у такому підході мають взяти на себе насамперед США, у яких Москва бачить співрозмовника з найсильнішим впливом на Україну.

Першою складовою є чітка комунікація західними лідерами масштабів фінансових втрат, яких Москва зазнає у разі нового вторгнення в Україну. Незважаючи на те, що Кремль має певне уявлення про які цифри йдеться, він все ж може вважати, що західні держави боятимуться рикошету по власних економіках і утримаються від застосування найпотужніших інструментів свого невійськового арсеналу, а саме від руйнівних санкцій, які справді бентежать Москву. Тож Сполучені Штати та їхні європейські союзники повинні взяти на себе зобов’язання посилити санкції у випадку перетину червоних ліній, як це, здається, уже зробив під час зустрічі з Путіним Байден. Також необхідно чітко повідомити про наміри забезпечити Україні достатнє оснащення для захисту, ба більше, нове озброєння суттєво не змінить баланс сил, проте може спричинити додаткові витрати для сили, що вторгається і окуповує. Вашингтон уже дав добре зрозуміти, що наслідком будь-якого військового втручання, буде потреба убезпечити держави на східному фланзі НАТО, а це потягне за собою небажане для Москви збільшення кількості західних військ та збройного устаткування на російських рубежах.

Із продовженням переговорного процесу, американські посадовці можуть також бути відвертими зі своїми російськими колегами щодо менш визначених ризиків ескалації, які можуть мати неконтрольований лавиноподібний ефект. Найбільш тривожно звучить те, що тренувальні місії, які вже діють в Україні розростатимуться, а також те, що країни НАТО географічно наближені до російського кордону, як от Польща та країни Балтії, які живуть у найбільшому страху перед впливом Москви, можуть відчути необхідність послати на підтримку Києву військові сили. Якщо ж їхня залученість спричинить ескалацію аж до розширення зони бойових дій на території країн-членів НАТО, Альянс як єдине ціле відчує необхідність реагувати, і ситуація справді стане небезпечною. Ще одна неприємна можливість полягає в тому, що військові дії зірвуть переговори про контроль над ядерними озброєннями і відновлять дорогу дестабілізуючу гонку озброєнь, чого Москва знову ж таки прагне уникнути.

Друга складова, до якої США та їхні союзники мають обережно вдатися у поєднанні із стримуючими аргументами, мало би стати підштовхування обох сторін до злагоджених, послідовних та взаємних дій спрямованих на деескалацію. Їхні подробиці не вимагають оприлюднення і для початку це могла би бути тиха двостороння угода про утримання від таких військових дій, які інша сторона вважає особливо провокативними (імовірно, це би включало повний відхід Росії від українського кордону, а також згортання обома сторонами присутності військових сил та проведення навчань у Балтійському і Чорному морях). Росія та США могли б також провести оновлення персоналу у дипломатичних представництвах в столицях одне одного. Обидві сторони також повинні погодитися на відновлення мирних переговорів щодо України, у яких США відіграватиме важливу роль і суть яких передбачатиме покрокове згортання санкцій у винагороду за кожну деескалаційну дію з боку Росії. Сторонам слід прийняти оновлений підхід до Мінських угод, у якому Київ та Західні партнери демонструють більшу серйозність щодо виконання важких пунктів угод, водночас шукаючи винахідливі способи вирішення побоювань України стосовно її суверенітету.

І врешті, західні держави повинні скористатися нагодою запропонувати ширший діалог щодо кроків, які б допомогли вгамувати певні безпекові занепокоєння з боку Росії. В процесі цього діалогу можна було би зокрема розглянути такі кроки, як відродження Основоположного акту між НАТО і Росією 1997 року. Серед іншого, обидві сторони могли б обговорити, як відновити та зміцнити викладені у цьому Акті зобов’язання з боку Альянсу, щодо уникнення постійного розміщення значних бойових сил на територіях нових держав-членів. Безумовно, від Москви, у свою чергу, вимагатимуться зустрічні зобов’язання обмежити застосування сили. Також обом сторонам буде корисно обговорити зобов’язання щодо обмежень та прозорості у розміщенні регулярних військ у гарячих точках. Пом’якшення риторики щодо розширення НАТО може вгамувати деякі побоювання Москви, навіть без обов’язкового переглядання політики відкритих дверей Альянсу або ж визнання сфер впливу Росії.

В ідеалі Росія мала би самотужки усвідомити, що подальша агресія в Україні не дасть бажаних результатів і передбачатиме витрати, які у свою чергу підсилять ту регіональну динаміку, яка лякає її найбільше. Але західні лідери не можуть розраховувати, що саме так і трапиться. Їм слід забезпечити консолідований підхід до стримування, розтлумачити його Москві та ретельно спланувати вихід із все більш загрозливого протистояння.

Київ/Москва/Брюссель, 8 грудня 2021