icon caret Arrow Down Arrow Left Arrow Right Arrow Up Line Camera icon set icon set Ellipsis icon set Facebook Favorite Globe Hamburger List Mail Map Marker Map Microphone Minus PDF Play Print RSS Search Share Trash Crisiswatch Alerts and Trends Box - 1080/761 Copy Twitter Video Camera  copyview Whatsapp Youtube
Ukrainian President Volodymyr Zelenskiy, German Chancellor Angela Merkel, French President Emmanuel Macron and Russian President Vladimir Putin give a press conference after a summit on Ukraine at the Elysee Palace in Paris, December 9, 2019. Ludovic Marin/Pool via REUTERS
Report 256 / Europe & Central Asia

Мир в Україні I: Європейська війна

Війна в Україні - це війна в Європі. Щоб допомогти Києву віднайти мир, ЄС, НАТО і держави-учасниці повинні шукати нові підходи в питанні європейської безпеки загалом, включаючи дискусії з Росією стосовно контролю над озброєннями, також вони повинні подумати про те, як змінити розрахунки Росії, зокрема шляхом перегляду політики санкцій, з метою зробити її більш гнучкою, якщо прогрес буде досягнутий.

  • Share
  • Save
  • Print
  • Download PDF Full Report

Що нового?  Політика Росії щодо України, включаючи військове втручання, зумовлена як цілями Москви в самій Україні, так і її давнім бажанням змінити архітектуру європейської системи безпеки. Реакція Заходу аналогічним чином зумовлена як інтересами щодо України, так і загальноєвропейськими інтересами. Стійкий мирний план повинен враховувати обидва комплекси факторів.

Чому це важливо?  Зусилля з встановлення миру в Україні шляхом вирішення проблем, притаманних лише Україні, не матимуть успіху, оскільки причини конфлікту носять як локальний, так і геостратегічний характер. Метою дійсно тривалого миру має бути забезпечення загальноєвропейської безпеки, що дозволить зробити Росію, її сусідів і весь континент більш безпечними.

Що робити?  Європейські держави повинні залучити Росію до обговорення питань європейської безпеки, включаючи регіональні та субрегіональні обмеження озброєнь. Їм також слід розглянути питання корегування чинного режиму санкцій, щоб уможливити зняття деяких із них, якщо Росія сприятиме досягненню реальних успіхів із забезпечення миру.

Якщо у вас виникли питання, стислий огляд у доданому документі.

Стислий огляд

Цей звіт відкриє серію матеріалів Кризової групи, в яких будуть розглянуті різні аспекти війни в Україні та окреслено можливі шляхи її закінчення. У першій частині буде розглянуто геостратегічне підґрунтя конфлікту та його вплив на будь-який сценарій врегулювання.

Війна в Україні – це війна в Європі. Це також війна, яка стосується європейської безпеки. Російське військове вторгнення на територію свого сусіда значною мірою було здійснене для того, щоб гарантувати, що Україна не ввійшла в західні економічні інститути та інститути з безпеки. Переконання Росії в тому, що такі зміни завдали б їй колосальної шкоди, випливає з її загального незадоволення європейською системою безпеки, яка сформувалася протягом останніх трьох десятиліть. Для того, щоб будь-який сценарій мирного врегулювання став успішним, поряд з вирішенням конкретних питань в українському контексті він також має враховувати більш масштабні проблеми безпеки, що існують в європейсько-російських відносинах. ЄС, НАТО та їхні держави-члени, в тому числі Сполучені Штати, повинні розпочати дослідження нових підходів до забезпечення європейської безпеки разом з Москвою, включаючи нові заходи з контролю над озброєнням, водночас підтримуючи зусилля Києва щодо припинення бойових дій в Україні. Тим часом, ЄС повинен також розглянути питання про запровадження більш гнучкого підходу до своєї санкційної політики, пропонуючи поступове пом’якшення в обмін на відповідні кроки з боку Росії замість нинішнього принципу «все або нічого».

Після завершення «холодної війни» в Кремлі сформувалася думка про те, що західні країни являють собою ворожий блок, очолюваний США, який прагне обмежити могутність і вплив Росії, а також зазіхає на те, що Москва вважає своїми природними сферами впливу, до яких належить більшість країн, розташованих на її безпосередній периферії. Особливо болісно Росія ставиться до України, історія відносин з якою є складною та переплетеною. Незважаючи на те, що народне повстання, яке призвело до повалення режиму в 2014 році тодішнього президента України Віктора Януковича, стало несподіванкою для Брюсселю і Вашингтону так само, як і для Москви, Кремль сприйняв це як чергову атаку Заходу. У відповідь Росія анексувала Кримський півострів України і підтримала насильницький сепаратистський рух на українському Донбасі, розпочавши війну, що триває й дотепер.

Для України підтримка Заходу має вирішальне значення в протистоянні російській агресії, оскільки неодноразові спроби домовитися з Москвою про припинення війни дали мізерні результати. Однак продовження такої підтримки означало прийняття принаймні одного з компонентів аргументації Москви про те, що війна в Україні – це протистояння між Сходом та Заходом, і що якщо західні держави не чинять опір Росії в Україні, вони, врешті-решт,  все одно зіткнуться з Росією в іншому місці.

Західні держави також певною мірою прийняли цю тезу. Уникаючи безпосередньої участі в збройному конфлікті, вони намагаються змусити Москву відступити переважно шляхом застосування санкцій. Деякі з них, запроваджені США та ЄС, прямо пов’язані з війною на Донбасі. Як Вашингтон, так і Брюссель стверджують, що ці санкції будуть скасовані після виконання зобов’язань, які Москва взяла на себе, підписавши в 2015 і 2016 роках Мінські угоди з Києвом та Організацією з безпеки і співробітництва в Європі. Росія натомість розглядає виконання цих угод в якості відповідальності України, а санкції – як ще один приклад агресії Заходу. Суперечливість цих тлумачень заводить ситуацію в глухий кут і затягує війну, що триває вже шостий рік.

Володимир Зеленський, якого було обрано президентом України в квітні 2019 року, прагне покласти край цій безвиході. Провівши кампанію, що ґрунтувалася на гаслах про мир, процвітання і подолання корупції, він звернувся до Москви та людей, які живуть на території, підконтрольній сепаратистам, намагаючись припинити обстріли, обмінятися полоненими і знайти шлях до реінтеграції Донбасу. Проте, незважаючи на обмін полоненими і нові угоди про припинення вогню, мир залишається недосяжним.

Геостратегічний чинник, що визначає логіку дій Москви і відповідну реакцію Заходу – одна з причин цієї безвихідної ситуації. Оскільки проблема виходить за межі українського контексту і відображає глибокі структурні взаємні підозри, довгострокове рішення має також враховувати ці зовнішні елементи. Безумовно, прийняття спільного мирного плану для України є передумовою миру. У майбутніх публікаціях цієї серії буде розглянуто декілька елементів, які повинні включати будь-який подібний план. Але цього напевно буде недостатньо, якщо обраний підхід не враховуватиме питання європейської безпеки як такої.

З огляду на це, забезпечення сталого миру в Україні потребує діалогу з питань європейської безпеки і відносин Росії з Заходом. Щоб знизити напруженість і послабити побоювання всіх сторін щодо безпеки, члени ЄС, Росія та їхні сусіди мають розпочати вирішення більш масштабних проблем європейської безпеки, в тому числі шляхом проведення обговорень про контроль над озброєнням на регіональному рівні. Ці переговори не покладуть край війні і, цілком імовірно, не призведуть до швидкого досягнення домовленостей. Але вони дадуть сигнал Росії про те, що до її сприйняття загроз ставляться серйозно і що проведення відповідних обговорень з європейськими державами відкриє значні перспективи майбутньої співпраці.

Для зміцнення тези про те, що європейсько-російський діалог має реальний потенціал, ЄС також повинен розглянути можливість надання більшої гнучкості своїй санкційній політиці. Можливість поступового послаблення санкцій щодо Росії в обмін на певні досягнення у вирішенні конфлікту на Сході України відповідатиме ефективному міжнародному досвіду санкційної політики та нівелюватиме наратив Москви про те, що санкції є інструментом стратегії покарання. Навпаки, нинішній жорсткий підхід, в основу якого покладено принцип «все або нічого», обмежив ефективність інструментів, які мали б спонукати Росію до зміни поведінки.

Критики більш гнучкої санкційної політики очевидно вказують на ризики. По-перше, це загроза єдності ЄС, яка стала визначальною рисою європейської політики щодо України і дозволила переконати Москву в серйозності намірів Європи. Іронія полягає в тому, що ця єдність може ослабнути, якщо Росія зробить кроки до примирення. Добре спланований, погоджений і гнучкіший підхід надасть Європі більшу готовність діяти згуртовано, якщо Росія змінить тактику. Збереження консенсусу також вимагатиме від ЄС дотримання своїх найсуворіших санкцій, пов’язаних з війною на Донбасі, до тих пір, поки Україна не відновить контроль над всією своєю територією Донбасу, а також санкцій, які пов’язані з Кримом, поки Москва контролюватиме півострів. Другий ризик пов’язаний з відкат назад з боку Росії. Цю проблему можна вирішити шляхом напрацювання та чіткого донесення намірів Ради ЄС відновити санкції в рамках Загальної зовнішньої політики і політики безпеки, якщо прогрес піде навспак.

Війна в Україні має локальний характер, і деякі її передумови характерні саме для України. Дорога до миру в Україні пролягає через Москву, оскільки лише Москва може припинити підтримку озброєних груп на Сході, відвести техніку і забезпечити відновлення контролю Києва над своєю територією. Але шлях до Москви також лежить через Європу: рішення Кремля анексувати Крим і підтримати збройні формування на Донбасі було зумовлено не тільки інтересами в Україні, але також його власним баченням європейської та глобальної безпеки. Заходи наведені в цьому звіті, самі собою не завершать конфлікт. Однак вони можуть закласти основу, яка дасть миру в Україні шанс.

Київ/Москва/Брюссель, 28 квітня 2020 року