icon caret Arrow Down Arrow Left Arrow Right Arrow Up Line Camera icon set icon set Ellipsis icon set Facebook Favorite Globe Hamburger List Mail Map Marker Map Microphone Minus PDF Play Print RSS Search Share Trash Crisiswatch Alerts and Trends Box - 1080/761 Copy Twitter Video Camera  copyview Whatsapp Youtube
Мир в Україні (II): Новий підхід до розведення
Мир в Україні (II): Новий підхід до розведення
A member of the Ukrainian State Border Guard Service seen at a checkpoint near the contact line between Ukrainian troops and pro-Moscow rebels, after the government tightened up measures to prevent the spread of COVID-19, in Mayorsk, Ukraine March 17,2020 REUTERS/Gleb Garanic
Report 260 / Europe & Central Asia

Мир в Україні (II): Новий підхід до розведення

Припинення вогню на українському Донбасі щоразу зриваються тому, що жодна зі сторін не докладає усіх зусиль для миру. Доки сторони не зможуть домовитися про довготривале політичне рішення, вони повинні сфокусуватися на захисті цивільного населення через секторальні розведення з ретельно визначеними завданнями. Якщо такі заходи полегшать встановлення миру, тим краще.

Що нового? Президент України Володимир Зеленський прийшов до влади в 2019 році обіцяючи принести мир на український Донбас, де українські регулярні війська і підтримувані Росією сепаратисти зав’язли в боях низької інтенсивності. Водночас повне та стійке припинення вогню залишається важкодосяжним. Попри те, що кількість жертв скоротилася у порівнянні з найбільшими втратами 2014-2015 років, військові та цивільні особи продовжують гинути внаслідок бойових дій.

Чому це сталось? Кожна з воюючих сторін готова піти на припинення вогню, але лише тоді, коли воно призведе до миру на їхніх умовах. Усі сторони віддають перевагу толерувати продовження бойових дій, аніж припинити вогонь на умовах, які вони вважають несприятливими для себе.

Що необхідно зробити? У теперішніх політичних умовах всеосяжне припинення вогню, найімовірніше, недосяжне. За його відсутності сторонам варто домагатися двостороннього секторального розведення військ, що має на меті чіткі гуманітарні та супутні завдання навіть тоді, коли вони намагаються досягти міцного політичного врегулювання через переговори.

Стислий огляд

Володимир Зеленський обійняв посаду президента України у липні 2019 р., пообіцявши припинити війну в східній частині Донбасу, де урядові війська і підтримувані Росією сепаратистські сили ведуть затяжну окопну війну. Перший крок, як він висловився, «просто припинити стріляти». Однак, попри низку ініціатив на високому рівні у сфері безпеки та дипломатії, кількість жертв скоротилася незначуще. Перемир’я, останнє з яких оголосили наприкінці липня, зазнало невдачі переважно тому, що сторони розходяться у поглядах стосовно майбутнього Донбасу та побоюються, що припинення бойових дій гарантуватиме вигідніші для противника результати. Подолання цих розбіжностей потребує часу та компромісів. Водночас сторонам варто домовитися про локальні розведеннях військ вздовж лінії фронту, зменшуючи таким чином кількість загиблих і поліпшуючи гуманітарну ситуацію. Якщо такий захід полегшить шлях до політичного врегулювання, тим ліпше.

Однією з найбільших перешкод до миру в східній Україні є принципово різне тлумачення протиборчими сторонами Мінських угод 2014-2015 років, які, як вважається, мають забезпечити опору для припинення військових дій і возз'єднання Донбасу. Підписані тоді, коли російські регулярні сили завдавали нищівних ударів українським військам, угоди закликають до негайного припинення вогню і, врешті-решт, до реінтеграції частин Донбасу, які перебувають під контролем підтримуваних Москвою сепаратистів, в українську державу, відповідно до особливого статусу, що надає їм часткову автономію. Вкраплюючи дружні Росії анклави в систему державного устрою України, Москва, ймовірно, сподівається забезпечити постійний важіль впливу на зовнішню та внутрішню політику свого сусіда.

Проте угоди викликали різку негативну реакцію всередині самої України, неоднозначні відгуки серед її західних прихильників і тихий спротив з боку російських партнерів в сепаратистських регіонах. У Києві вмотивовані активісти обурені явним домінуванням Москви у підготовці других Мінських домовленостей і тим, що вона не поспішає примушувати своїх ставлеників виконувати умови цих угод. Деякі бачать в мінських механізмах спробу подальшого втягування України в орбіту Москви, тоді як вони віддають перевагу більшому її орієнтуванню на Євросоюз. Від західних прихильників Києва надходять суперечливі сигнали: тоді як Німеччина та Франція, схоже, прагнуть до компромісу в інтересах досягнення угоди, США, здається, бачать своєрідний плюс в нестабільному статус-кво, який створює головний біль для Москви. Представники сепаратистських проксі Росії словесно підтримують Мінськ, але не приховують свою неохоту щодо Києва та бажання інтегруватися з Росією.

Пробираючись через це політичне мінне поле, президент України Зеленський більшу частину свого першого року при владі докладав великих зусиль, щоб послабити напруженість і працювати в напрямку реінтеграції. Але після початкових успіхів, включно з домовленістю про нові жорсткі умови припинення вогню і розведенням сил в луганському селищі Станиця Луганська, рухатися стало значно важче. Жовтнева заява Зеленського про те, що сторони погодили пропозицію 2016 року (висунуту тодішнім міністром закордонних справ Німеччини Франком-Вальтером Штайнмайером), яка могла б іще наблизити їх до реінтеграції, спровокувала вуличні протести. Цей спалах активізму фактично поклав край нещодавно озвученим планам Києва домагатися розведення військ по всій лінії фронту в найближчому майбутньому, відтак сторонам довелось зосередитися на визначенні трьох окремих зон розведення – без особливого успіху дотепер.

Тоді як часто несумісні погляди на «Мінськ» значною мірою погіршують проблеми Києва, існують й інші чинники, що накладаються. Двосторонні угоди про припинення вогню і схеми розведення, як правило, вимагають від кожної зі сторін прийняття дзеркальних заходів. Це є проблемою для деяких українців, які чітко бачать, що їхні противники використовують ці механізми для встановлення такого собі знаку рівності між Києвом і цими квазідержавними утвореннями; їх обурює сама думка про те, що вони повинні відводити війська з лінії фронту, яка проходить через їх власну країну. Українські військові також стверджують, що не вповні довіряють здатності ОБСЄ контролювати дотримання Росією і сепаратистами умов розведення. Врешті-решт, чимало у військових та інших колах теж прагнуть зберегти ті скромні територіальні завоювання, яких змогла домогтися Україна за останні роки, і ставлять під сумнів заяви ОБСЄ та інших сторін про те, що українське просування ставить під загрозу цивільне населення, яке може потрапити під перехресний вогонь.

Тимчасом як відведення військ вздовж всієї лінії фронту вже не виглядає можливим, принаймні у найближчому майбутньому, скромніша стратегія досягнення обмеженого секторального розведення пов’язана з гуманітарними завданнями має потенціал та могла б розчистити шлях для ширшого розведення та повнішого та стійкішого припинення вогню у майбутньому. Сторони мали би домовитися відтягнути війська від густонаселених районів та основних об'єктів цивільної інфраструктури з метою захисту останніх та поліпшити свободу пересування і гуманітарний доступ для місцевого населення. Деякі представники українських військових та силових структур заявляли про потенційну підтримку такого підходу.

Криза COVID-19 та супутній економічний спад створюють важливий стимул для подальшого просування цих заходів, оскільки розведення поблизу основних транспортних маршрутів і комунікацій дозволить сторонам ефективніше задовольняти потреби охорони здоров'я та економіки. Гуманітарний підхід може полегшити Києву подолати опір українських скептиків. Що ж до Москви, яка заявляє про те, що інтереси мирних жителів для неї головне, вона має добру нагоду докласти для цього зусиль. Спочатку варто зосередитися на коридорах пересування цивільних осіб у Луганській області, де мирні жителі сьогодні можуть перетинати лінію фронту тільки в одному переповненому пункті та лише пішки, а також на такому важливому об’єкті інфраструктури як Донецька фільтрувальна станція, від якої залежить постачання води для 345 000 цивільних осіб і яка працює з постійними перебоями внаслідок обстрілів.

Проведення таких людиноорієнтованих розведень не потребуватиме особливих технічних або логістичних напрацювань, яких бракує сторонам. Однак ці заходи вимагатимуть від них відокремити місію з розведення від їхніх довготривалих політичних завдань. Попередні зусилля у цій сфері зазнавали невдач, оскільки сторони намагалися або використовувати, або заважати цим заходам на догоду ширшому порядку денному. Важливо, щоб розведення мало на меті порятунок і покращення життів, поки сторони намагаються знайти довготривале політичне рішення конфлікту на Донбасі.

Київ/Москва/Брюссель, 4 серпня 2020