icon caret Arrow Down Arrow Left Arrow Right Arrow Up Line Camera icon set icon set Ellipsis icon set Facebook Favorite Globe Hamburger List Mail Map Marker Map Microphone Minus PDF Play Print RSS Search Share Trash Crisiswatch Alerts and Trends Box - 1080/761 Copy Twitter Video Camera  copyview Whatsapp Youtube
Seller in a district of Marinka in the suburbs of Donetsk. The village is cut in two by the front line. Donetsk, Ukraine, 29 December 2019. JACQUES PION / AFP
Report 261 / Europe & Central Asia

Мир в Україні: Ціна війни на Донбасі

Роки конфлікту загострили економічні негаразди Донбасу, що колись був локомотивом промисловості. Києву варто зараз вживати заходів для допомоги пенсіонерам та заохочення дрібної торгівлі, а також планувати наперед майбутню реінтеграцію регіону з рештою країни.

Що нового? Шестирічна війна на південному сході України розколола регіон Донбасу та пошматувала його соціально-економічну структуру. Наслідки негативно позначаються на місцевому населенні і можуть завадити перспективам реінтеграції.

Чому це важливо? Згідно з «Мінськом», досягнення миру вимагає від Києва реінтеграції нині непідконтрольних регіонів і одночасного надання їм певної політичної автономії. Створення умов для успішної економічної реінтеграції Донбасу матиме вирішальне значення для стійкого миру.

Що потрібно зробити?  Києву варто відновити економічні зв'язки через лінію зіткнення, зокрема шляхом розширення доступу до пенсій тим, хто перебуває на контрольованих сепаратистами територіях, і пошуку можливостей стимулювання торгівлі між обома територіями. Йому також варто продовжувати планування і пошуки фінансової підтримки для економічної реінтеграції Донбасу.

Стислий огляд

Війна на українському Донбасі розвалила економіку цього складного регіону. 427-кілометрова лінія фронту перерізала те, що раніше було найбільш густонаселеною і промислово розвиненою частиною країни. Ринкові зв'язки, так само як і канали постачання, були зруйновані. Гігантські підприємства масово скоротили робочі місця або розвалились. Цілі громади загрузли в злиднях, які нині посилюються кризою COVID-19. Території, контрольовані підтримуваними Кремлем сепаратистами, значною мірою залежать від Росії, яка не визнає їх незалежності і витрачає великі кошти на те, що на насправді є досить мізерною підтримкою місцевого населення. Мир, що ґрунтується на реінтеграції нині непідконтрольних районів за умовами «Мінська», є найкращим шляхом виходу з кризи. Але такий мир вимагатиме відновлення економічних зв'язків і модернізації. Києву необхідно почати рух в цьому напрямку, допомагаючи населенню непідконтрольних регіонів отримувати державні пенсії, пом'якшуючи торгові обмеження і домагаючись угоди, яка дозволить повернути промислові активи під контроль їхніх українських власників. Врешті-решт, Києву варто знайти партнерів, які допоможуть профінансувати програму модернізації Донбасу. Москва й інші сторони повинні сприяти цим зусиллям.

Тоді як конфлікт, що розколов український Донбас, безперечно, посилив проблеми регіону, деякі з них виникли задовго до війни. Протягом десятиліть цей куточок південно-східної України страждав через індустріальну економіку, що розкладалась, еміграцію та зростаюче почуття розчарування серед населення. Донбас, що складається переважно з Донецької та Луганської областей, виробляв приблизно чверть промислової продукції України в десятиліття, яке передувало війні. Але цей факт майже ніяк не позначався на рівні життя місцевого населення. В регіоні була найбільша в країні заборгованість із заробітної плати, низькі показники середньої тривалості життя, викиди вуглекислого газу, що перевищували всі допустимі норми та старіюче населення, частково через низьку народжуваність та високу дитячу смертність. Жменька впливових бізнесменів, пов'язаних з президентом Віктором Януковичем і його партією, почувалась на висоті, але їхні успіхи навряд чи співмірні відчуттю відчуження і образи серед тих, кому пощастило менше.

Саме це розчарування станом справ значним чином заклало основу розколу регіону в 2014 році. Незважаючи на високий рівень недовіри як до Москви, так і до Києва, частину місцевого населення особливо турбувала перспектива того, що прозахідний рух Майдану, який змусив Януковича піти з посади у лютому того ж року, тісніше прив'яже країну до Європи, принісши в жертву як їх регіональну ідентичність, так і економічні інтереси. Деякі з них побоювалися, що якщо Україна почне зближення із Заходом, російські ринки можуть відмовитися від товарів Донбасу; вони з оптимізмом припускали, що якщо країна збереже близькі зв'язки з Росією, Москва краще захистить їхні зарплати і буде щедріше підтримувати модернізацію місцевої промисловості. Інші мало сподівалися на свого східного сусіда. Незважаючи на особисті погляди, чимало просто вирішили не витикати носа, коли російські сили перетнули кордон, щоб разом із місцевими сепаратистами здійснити насильницький поділ Луганської та Донецької областей.

Як наслідок – розколений Донбас, із підконтрольними сепаратистам де-факто «республіками» на сході і контрольованою урядом територією на заході та безперервними бойовими діями уздовж лінії фронту, що пройшла посередині. Надії на те, що втручання Росії принесе світліше економічне майбутнє, потонули наткнувшись на похмурі реалії. Першою з них, можливо, є затяжна природа конфлікту. Незважаючи на те, що сторони уклали дві «Мінські угоди», які мали на меті окреслити шлях до миру, наразі для їхньої реалізації зроблено мало. Для багатьох в Києві реінтеграція згідно з «Мінськом» означає у перспективі мільярди доларів витрачених на відбудову і, через сподівані проросійські симпатії Донбасу, можливе торпедування прагнень євроінтеграції. Для де-факто лідерів реінтеграція рівнозначна краху їхніх надій на приєднання до Росії, і може наразити на кримінальне переслідування за злочини проти української держави. Для Росії, хоч реалізація «Мінська», очевидно, виглядала б привабливіше за статус-кво, статус-кво, який залишає Київ у підвішеному стані, може виявитися привабливішим за гнучку інтерпретацію домовленостей 2014-2015 років чи укладання іншої угоди, вигіднішої для України.

Тим часом, обидва боки щораз більше віддаляються один від одного, і ціна цього конфлікту продовжує зростати. Якщо протягом перших кількох років війни тривала торгівля крізь лінію зіткнення – наприклад, антрацит, що видобувався на сепаратистському боці, відправлявся на підприємства на підконтрольних уряду територіях, а українські компанії здійснювали ділові операції по обидва боки конфлікту – сьогодні це припинено. У 2017 році Київ увів заборону на перевезення усіх вантажів через лінію зіткнення  за винятком гуманітарних, а де-факто влада захопила українські промислові активи на своєму боці лінії зіткнення, передавши контроль над ними новоствореній структурі, яка лише збільшила заборгованість із заробітної плати і повністю розвалила промислові об'єкти.

Обабіч лінії фронту мешканці починають звикати до нової норми існування, чогось середнього між зневірою і страхом. На підконтрольній уряду території приплив іноземних організацій і «пенсійних туристів», які (як того вимагає Київ) перетинають лінію фронту для отримання щомісячної допомоги, забезпечує місцеву економіку деякими новими ресурсами. Незалежно від того, наскільки переконливо звучать його обіцянки, Київ також зобов'язався збільшити власні інвестиції і перетворити контрольований урядом регіон у зразок для всієї країни. Проте, загальна траєкторія руху залишає бажати кращого. Промислове виробництво впало. Робітники, які раніше їздили на роботу в однойменні обласні центри, Донецьк і Луганськ, і їх околиці – більше не можуть цього робити, тому що ті перебувають в руках сепаратистів. Ключові підприємства скоротили робочі місця. Приплив переміщених осіб є важким тягарем для інфраструктури і породжує нові економічні невдоволення.

У квазі-республіках ситуація ще гірша. В умовах, коли Росія наполягає на реінтеграції контрольованого сепаратистами Донбасу в Україну, вона не визнає незалежності де-факто «республік», що робить потенційну торгівлю з розташованими там підприємствами незаконною для російських компаній. Таким чином, бізнес в сепаратистських регіонах опинився в ситуації, коли він не може торгувати з підприємствами, що знаходяться на схід від них – у Росії чи на контрольованих урядом України територіях на заході. Хоча дехто знайшов вихід із ситуації, ці імпровізовані заходи часто неефективні чи незаконні, або і те й інше. Здійснене у 2017 році захоплення українських активів теж ніяк не допомогло інтересам місцевих трударів, на їхніх очах вони ржавіють і стають непридатними. Росія допомогла запобігти повному економічному колапсу шляхом енергетичних субсидій та бюджетної підтримки, але система соціального забезпечення навряд чи адекватна. Тисячі людей похилого віку виживають зберігаючи реєстрацію місця проживання на підконтрольній уряду території, яка, як згадувалося раніше, забезпечує їхнє право на державні пенсії, доки вони продовжують перетинати лінію фронту – тобто зону військових дій – для їх отримання.

Хоча ситуація дуже важка, українці на підконтрольних уряду територіях мають різні погляди на те, чи варто Києву намагатися її змінити. В очах тієї частини політичного керівництва в Києві, яка чинить опір ідеї реінтеграції, є певна привабливість в обмеженні регіональних інвестицій підконтрольними уряду територіями і спостереженні за економічним «згасанням» сепаратистських утворень. Однак найімовірнішим результатом цієї стратегії буде лише зміцнення тенденцій останніх років – продовження конфлікту, подальший економічний занепад у регіоні і зростання зубожіння і образи місцевого населення. Ці тенденції, зі свого боку, лише поглиблять ту прірву, з якої Києву, врешті-решт, доведеться допомагати виборсувати Донбас, коли сторони будуть нарешті готові до миру.

Київ може і повинен прагнути досягнення вищої планки, маючи на меті зменшення страждань цивільного населення і об'єднання поділеного регіону в єдину інтегровану економіку, яка буде задовольняти потреби жителів по обидва боки лінії зіткнення.

Він міг би розпочати із низки порівняно невеликих конкретних кроків. У співпраці зі Світовим банком або іншими міжнародними фінансовими організаціями варто розробити шляхи розширення доступу до пенсій крізь лінію зіткнення і погашення заборгованості пенсіонерам, які виявилися виключеними із системи пенсійного забезпечення. Ще одним заходом могло б стати надання запевнень чиновникам та іншим особам, які працюють на де-факто владу, про те, що ризики щодо притягнення їх до правової відповідальності вельми обмежені, оскільки після возз'єднання будь-який механізм правосуддя перехідного періоду буде зосереджений на переслідуванні осіб, винних в грубих порушеннях прав людини. У міру того, як обмеження на поїздки, пов’язані з пандемією, починають потрохи знімати, українській владі варто також прагнути до стимулювання дрібної торгівлі крізь лінію зіткнення, даючи громадянам можливість скористатися введеним у грудні 2019 року пом'якшенням обмежень на пересування товарів та переконуючи підтримуваних Росією лідерів на Донбасі у необхідності дзеркальних заходів. Києву також варто розглянути, хоча і дуже обережно, можливість укладення з де-факто адміністраціями домовленості про повернення під контроль українських власників вилучених сепаратистськими властями промислових активів.

Врешті-решт, Україна разом з потенційними інвесторами повинна вирішити, як буде виглядати реінтегрована постконфліктна регіональна економіка, хто буде платити за відбудову необхідну для того, щоб це відбулось, і як потрібно готуватися до цього вже сьогодні. Поточні плани Києва зосереджені на тому, щоб побудувати більш процвітаюче майбутнє для контрольованих урядом територій. Йому варто розширити ці горизонти. Спільні зусилля зі створення образу мирного, процвітаючого і возз'єднаного регіону можуть стати важливим кроком на шляху до втілення цього бачення в життя.

Київ/Брюссель, 3 вересня 2020 року