Чи потрібен новий суд для переслідування протиправної війни Росії в Україні?
Чи потрібен новий суд для переслідування протиправної війни Росії в Україні?
A view shows graves of Ukrainians killed in fighting amid Russia's attack on Ukraine, at a cemetery in Kharkiv, Ukraine. January 31, 2023. REUTERS / Vitalii Hnidvi
Q&A / Global 19 minutes

Чи потрібен новий суд для переслідування протиправної війни Росії в Україні?

Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну розгорнулася дискусія, як притягти верхівку Кремля до відповідальності за кричущі порушення міжнародного права. У цій серії питань і відповідей Міжнародна кризова група розглядає переваги й недоліки трьох варіантів, що їх нині обговорюють найбільше.

Що відбувається?

Невдовзі після того, як у лютому 2022 року Росія почала протиправне повномасштабне вторгнення в Україну, юристи-міжнародники, колишні урядовці, науковці тощо виступили за створення нового трибуналу, який міг би притягти російських лідерів до відповідальності за злочин агресії. Тим часом, як кількість смертей і руйнувань у цій війні росте, основна група з понад 30 держав обговорює створення такого трибуналу. Ініціатори заявляють, що повномасштабне вторгнення Росії це серйозний міжнародний злочин, значне порушення міжнародного порядку, яке не можна залишити безкарним. На їхню думку, притягти до реальної відповідальності винних тобто покарати тих, хто ухвалив рішення розпочати війну, необхідно, щоб показати: міжнародне право забороняє агресію і загарбання; це допоможе запобігти майбутнім війнам.

Що таке злочин агресії? Чому потрібен новий трибунал, щоб судити винних у цьому злочині?

Злочин агресії це насамперед порушення заборони застосовувати силу, що міститься в міжнародному праві. Стаття 2(4) Статуту ООН, за невеликими винятками, забороняє застосування сили. Цю заборону намагаються посилити за допомогою поняття «злочин агресії», який накладає кримінальну відповідальність на людину, причетну до серйозного порушення заборони. Як буде сказано далі, цей злочин уперше визнали частиною міжнародного звичаєвого права на Міжнародному воєнному трибуналі в Нюрнберзі після Другої світової війни. Союзники-переможці створили цей трибунал, щоб судити керівництво Німеччини.

Після Нюрнберга, під час «холодної війни», царина міжнародного кримінального права майже не розвивалася; злочин агресії знов опинився в центрі уваги тільки через пʼять десятиліть. Римський статут Міжнародного кримінального суду (МКС), розроблений у 1990-х, назвав злочин агресії потенційним порушенням, що підпадає під юрисдикцію суду. Та через певні розбіжності точніше визначення поняття і введення його в дію відклали на пізніше.

Відповідальність за злочин агресії лежить на верхівці командної вертикалі.

У 2010 році на конференції в Кампалі (Уганда) країни-члени МКС внесли визначення злочину агресії в Римський статут; ці правки набули чинності 2018 року. Держави погодилися, що злочин агресії складається з планування, підготовки, ініціювання чи здійснення «акту агресії», який за своїм характером, тяжкістю і масштабом «є грубим порушенням Статуту Організації Обєднаних Націй». Кампальські поправки визначають, що порушенням буде, зокрема, будь-яке вторгнення чи напад збройних сил країни на територію іншої країни, будь-яка військова окупація чи будь-яка силова анексія території іншої країни. Щоб наголосити, що відповідальність за злочин агресії лежить на верхівці командної вертикалі, зробили застереження, що цей злочин може скоїти тільки людина, спроможна фактично «здійснювати контроль» або «керувати» політичними чи військовими діями держави.

Але кампальські поправки до Римського статуту містять серйозну прогалину. Вони передбачають, що стосовно країни, яка не є учасницею статуту, «суд не здійснює своєї юрисдикції щодо злочину агресії, вчиненого громадянами цієї держави чи на її території». Це означає, що МКС прямо відмежувався від звинувачень у злочині агресії в бік багатьох наймогутніших країн світу, від США, Китаю та Росії до таких потужних середніх гравців, як Індія, Ізраїль, Саудівська Аравія та Туреччина, бо вони не учасники статуту. Поза сумнівом, ця прогалина в юрисдикції МКС не випадкова. На перемовинах про введення в дію поняття злочину агресії США в кулуарах домоглися того, щоб поправки до Римського статуту не підвели під кримінальну відповідальність американських військових.

Тому хоча Україна підпадає під юрисдикцію МКС (не будучи країною-членом), повноваження суду на її території обмежені злочинами, не повʼязаними з агресією, тобто тими, які Римський статут покривав до 2018 року: воєнними злочинами, злочинами проти людяності, злочином геноциду тощо. Суд не має юрисдикції над злочинами агресії, які Росія (чи інші країни – не члени) вчинила в Україні чи будь-якому іншому місці.  

Чи є прецеденти притягнення до відповідальності за злочин агресії?

Таких прецедентів небагато. Більшість випадків походять іще з часів після Другої світової війни, коли було переможено нацистську Німеччину та імперську Японію. У Німеччині, як уже було сказано, союзники створили Міжнародний воєнний трибунал у Нюрнберзі. Він став головним майданчиком, на якому союзники судили німецьку політичну, військову й економічну верхівку за статтями про «злочини проти миру», тобто «планування, підготовку, ініціювання та ведення агресивної війни». Його наступник зі схожою назвою Нюрнберзький воєнний трибунал також притягнув до відповідальності німецьких службовців у «справі міністрів» (або «справі Вільгельмштрассе»). Японських керівників засудили за злочини проти миру на Міжнародному воєнному трибуналі для Далекого Сходу його союзники-переможці провели в Токіо.

Окрім справ Другої світової війни, міжнародних прецедентів було вкрай мало. Міжнародні кримінальні трибунали, створені для розгляду конкретних випадків після «холодної війни», наприклад жорстоких злочинів 1990-х у колишній Югославії та Руанді, не мали юрисдикції над злочином агресії. МКС, як уже було вказано, з 2018 року розширив свою юрисдикцію на ці злочини, але таких звинувачень іще нікому не висунули.

Суди окремих країн також можуть притягати до відповідальності за злочин агресії, хоча таких прикладів дуже мало. Найновіші прецеденти походять із України, яка провела суди за злочини агресії, повязані з російським вторгненням 2014-2015 років. 2019 року український суд визнав винним колишнього президента Віктора Януковича за «пособництво в розвʼязанні агресивної війни». Оскільки Янукович утік до Росії ще 2014 року і перебуває там досі, Україна судила його заочно.

Який новий трибунал можна було б створити для розгляду злочину агресії? І яким варіантам віддають перевагу Україна та її партнери?

Оскільки МКС не має юрисдикції над злочином агресії Росії проти України, притягти винних до відповідальності міг би інший суд. Наприклад, як у випадку з Януковичем, судити конкретних людей могли б українські суди. Але, за міжнародним правом, цим судам, найімовірніше, доведеться визнати імунітет російської верхівки – президента, голови уряду і міністра закордонних справ. Те саме стосується й інших країн, чиє законодавство криміналізує агресію і які в принципі могли б використати універсальну юрисдикцію щодо російських підозрюваних, якби ті опинилися на їхній території. Як і Україна, ці держави стикнулися б із проблемою імунітету, якби захотіли судити найвище керівництво Росії.

Тому прихильники покарання за агресію фокусуються насамперед на створенні нового трибуналу, який міг би встановити юрисдикцію над усіма відповідальними за війну, аж до президента Володимира Путіна. Розмовам про новий трибунал часто бракує деталей, та все ж можна виділити три головні моделі:  

  • Перша трибунал, оснований на багатосторонній угоді між Україною та «коаліцією охочих» держав; ця модель взорується на Міжнародний воєнний трибунал у Нюрнберзі.
  • Друга трибунал на базі угоди між Україною та ООН, яку схвалить резолюція Генасамблеї ООН. Прихильники цієї моделі посилаються на трибунали, створені за домовленостями між ООН з одного боку та Сьєрра-Леоне й Камбоджею з іншого.
  • Третя спеціальна гібридна палата, створена на основі українського права, але з міжнародними елементами.

Поки що Україна та її іноземні партнери не мають єдиної думки, яку з цих моделей обрати. Перші два варіанти підтримують, зокрема, держави Балтії, Польща та Бельгія, а також окремі діячі, як-от експремʼєр Великої Британії Гордон Браун (виступає за першу модель). Вони твердять, що міжнародні суди могли б подолати абсолютний імунітет, який захищав би російську «тройку» (президента, голову уряду і міністра закордонних справ), якби її судили в гібридному суді окремої країни. Обидві перші моделі дозволили б трибуналу підступитися до верхівки кремлівської вертикалі.

Прихильники визнають, що ініціатива, яка передбачає суд в Україні, не зможе переслідувати «тройку», поки та перебуває при владі, але вірять, що можуть бути й інші цілі.

Щодо третьої моделі, то найактивніше за неї виступає Німеччина, і, здається, вона набуває популярності якщо не в Україні, то серед інших ключових гравців. Цю модель обстоюють Франція, Італія, можливо, Британія; і навіть США підтримали «посилений міжнародними партнерами трибунал» у цьому дусі. Його прихильники визнають, що ініціатива, яка передбачає суд в Україні, не зможе переслідувати «тройку», поки та перебуває при владі, але вірять, що можуть бути й інші цілі, наприклад депутати Думи, які голосували за вторгнення, чи та сама «тройка», коли вона втратить посади. Утім, Київ сприймає цю модель без ентузіазму. У недавньому інтервʼю заступник керівника Офісу президента України Андрій Смирнов відкинув ідею гібридного трибуналу як неконституційну (хоча конституційність може залежати від рівня міжнародної підтримки). Смирнов також припустив: якщо трибунал спиратиметься на українську правову систему, може зявитися враження, що злочин агресії це лише двостороння суперечка між Україною та Росією.

Шанси, що будь-який із цих органів у ближньому майбутньому засудить хоч якогось російського чиновника, дуже малі, тож головна різниця між ними може бути в тому, що перші дві моделі трибуналу теоретично можуть заочно судити «тройку», а гібридний суд із третього варіанту не може цього зробити за жодних обставин.

Яка потенційна користь від створення трибуналу щодо агресії?

Прихильники нового трибуналу твердять, що серйозність злочину агресії вимагає посиленої уваги. Британський експремєр Браун наводить приклад Міжнародного воєнного трибуналу в Нюрнберзі. Цей трибунал відзначив, що воєнна агресія «це найбільший міжнародний злочин, який відрізняється від інших воєнних злочинів тільки тим, що містить все їхнє зло разом узяте». За цією логікою, бажання покарати злочин агресії не ослабне, хай як активно МКС та інші суди намагатимуться покарати інші тяжкі злочини. (А намагаються справді активно: у березні МКС видав ордер на арешт президента Путіна та російської уповноваженої з прав дитини Марії Львової-Бєлової за воєнні злочини, повязані з незаконним вивезенням і депортацією дітей).

У прихильників нового трибуналу є й інші аргументи: вони кажуть, що після кричущого порушення з боку Росії треба відстояти міжнародне право, яке забороняє застосування сили. Як уже згадувалося, дехто вважає, що російських керівників треба притягти до відповідальності, щоб запобігти майбутнім нападницьким війнам. Юрист-міжнародник Філіп Сендс вважає: міжнародний трибунал іще більше делегітимізує Путіна, може відштовхнути від нього найближче оточення чи дати Україні та її партнерам важелі впливу на майбутніх переговорах. Деякі українські чиновники також припускають, що засудження російських керівників за злочин агресії допоможе отримати репарації від Росії, потенційно – з російських активів, заморожених за кордоном.  

Чи розходяться Захід і так званий Глобальний Південь у підтримці трибуналу щодо злочину агресії?

Так. Поза Україною ідею такого трибуналу підтримують переважно західні партнери Києва. Міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба заявив, що над спецтрибуналом щодо злочину агресії працює понад 30 держав, і більшість із них представники Заходу. Усі держави-члени ЄС проголосили, що повністю підтримують розробку «дієвого механізму для переслідування злочину агресії», хоча, як було зазначено, мають різні погляди на його вигляд. Після певних вагань США наприкінці березня прийняли ідею механізму, «посиленого міжнародними партнерами», – схоже, власну версію гібридної моделі. Але й до такої позиції Америці було нелегко дійти, враховуючи давні побоювання США, особливо Пентагону, що американським офіцерам і солдатам доведеться постати перед міжнародним судом.

Натомість держави так званого Глобального Півдня поставилися до ідеї трибуналу значно прохолодніше, ніж західні. Як відзначала Міжнародна кризова група, багато незахідних країн охоче засуджують агресію Москви загальними фразами, але прагнуть уникнути підтримки конкретніших санкцій щодо Росії. Часто вони дбають про свою не дуже стійку економіку й національні інтереси: мало хто хоче опинитися в ситуації, де треба обирати між великими державами, які міряються силами у війні десь за тисячі кілометрів. Як буде сказано далі, ці країни також усвідомлюють, що зусилля сучасного міжнародного кримінального правосуддя спрямовані найперше на держави, подібні до них, – особливо на противників Заходу; водночас західні держави переважно уникають відповідальності перед міжнародними органами за власні зловживання (зокрема у низці конфліктів після атак 11 вересня 2001 року). Непокоїти Південь може і те, що «ескалаційні» кроки заважають розвязанню конфлікту, який тисне на світову економіку, і так пошарпану пандемією COVID-19.

Наприкінці 2022 року Україна запропонувала Генасамблеї ООН резолюцію з ідеєю трибуналу та проханням до генсека ООН Антоніо Гутерреша визначити його варіанти – безуспішно.

Країни ООН уже висловлювали такі тривоги. У листопаді 2022 року тільки 94 зі 193 країн-членів ООН підтримали резолюцію Генасамблеї, що містила ідею російських репарацій після війни. Деякі держави, наприклад Індонезія, заявили, що цей пункт лише заважатиме майбутнім мирним переговорам. Такі самі або й сильніші сумніви виникатимуть і щодо трибуналу зі злочинів агресії. Наприкінці 2022 року Україна запропонувала Генасамблеї ООН резолюцію з ідеєю трибуналу та проханням до генсека ООН Антоніо Гутерреша визначити його варіанти – безуспішно. Гутерреш, уже залучений до непростих перемовин із Росією щодо збереження «зернового коридору» в Чорному морі, дав зрозуміти, що не хоче брати участі в такому проєкті, а США, Британія і багато інших європейських союзників Києва радили не виносити його на голосування. Коли в лютому 2023 року Асамблея все ж підтримала ширшу резолюцію з підтримкою суверенітету України, поміркований пункт про відповідальність викликав критику незахідних держав, які сприйняли його як контрпродуктивний. Серед цих стурбованих держав була Нігерія, велика африканська країна, яка в інших питаннях активно підтримує Україну.

Деякі європейські дипломати, які підтримують новий трибунал, вважають, що скоординована лобістська кампанія Заходу могла би змінити ці погляди, але більш скептичні політики припускають, що пропозиція може набрати всього 60, максимум 90 голосів на Генасамблеї ООН.

Які ще застереження щодо трибуналу зі злочину агресії?

Інші сумніви щодо створення нового трибуналу перетинаються із побоюваннями довкола розслідування МКС, повязаного з російськими високопосадовцями. Головний із них – новий трибунал ризикує створити враження, що Захід прагне змінити режим у Москві. У цілому прихильники трибуналу щодо агресії прямо за це не виступають, але в реальності і це не лишиться непоміченим у Москві Путіна і його близьке оточення, найімовірніше, можна притягнути до реальної відповідальності тільки після втрати влади. Зважаючи на те, як злочин агресії визначено в Римському статуті, поширена думка, що єдиними звинуваченими на міжнародному трибуналі щодо агресії можуть бути високопосадовці, які мають чи мали повноваження керувати військовою чи політичною діяльністю російської держави. Навіть гібридний український трибунал, який не має повноважень переслідувати «тройку», вірогідно, може бути оформлений як механізм, що міг би притягти її до відповідальності колись у майбутньому, після втрати влади.

Як стверджує Міжнародна кризова група, сигналізувати про зацікавленість у зміні режиму – одночасно контрпродуктивно й потенційно небезпечно. Такі сигнали промовляють Кремлю, що він має тільки два шляхи: перемога або втрата влади й загроза судового переслідування, і це робить війну екзистенційною для російського керівництва. Звісно, можливо, що Кремль уже сприймає ситуацію саме так, у будь-якому разі, цікавості до мирних переговорів він не виявляє. Та все ж підживлювати відчуття цієї загрози в російській верхівці – непродуктивно, бо якщо Кремль передчуватиме поразку на полі бою, екзистенційні страхи можуть підштовхнути його до ескалації, зокрема потенційного застосування ядерної зброї. Політика Росії в жодному разі не передбачає автоматичного застосування ядерної зброї при воєнній поразці, але опублікована доктрина допускає це, якщо під загрозою опиняється існування держави, а Путін і його коло були б не першими лідерами у світі, які ототожнювали себе і свій уряд з державою.

Є й інші застереження.

По-перше, якщо західні держави запустять створення трибуналу щодо злочину агресії, може ще більше погіршитися дипломатична взаємодія з Кремлем із інших питань. Попри запеклі розбіжності щодо України, західні й російські дипломати поки що співпрацюють у Раді Безпеки ООН над розвязанням інших криз. А новий трибунал, як і ордер на арешт МКС, може поставити під загрозу і самі ці стосунки, і їхні позитивні плоди, наприклад відновлення допомоги Афганістану і транскордонний канал для гуманітарної допомоги Сирії.

По-друге, як зазначено вище, звинувачення російських лідерів у злочині агресії може ускладнити майбутню дипломатію щодо самого конфлікту, хай навіть зараз ця перспектива здається віддаленою. Якщо й коли такі переговори почнуться, Росія майже напевно вимагатиме звільнення від кримінальної відповідальності в рамках будь-якої угоди. І неясно, як західні країни задовольнять цю вимогу, якщо міжнародний суд у цей час розглядатиме відповідну справу (за першою чи другою моделлю). У такому разі (як і у випадку з МКС) Рада Безпеки теоретично могла би застосувати свої повноваження, які випливають зі Статуту ООН і мають вищу силу за більшість міжнародних зобовʼязань, та підтримати таку угоду. Але неясно, чи члени Радбезу погодяться на таке і чи більшість вважатиме це законним. Якщо трибунал буде на основі українського права (третя модель), гнучкості може бути більше, бо українська влада може розглянути варіанти зняття звинувачень або помилування. Але і з політичних причин, і тому, що агресія вважається злочином міжнародної значущості, який не можна залишити безкарним, нині не варто очікувати, що посадовці відкрито про це говоритимуть.

Створення спеціального трибуналу для російських чиновників посилить вибіркове правосуддя.

По-третє, видатні юристи з міжнародного кримінального права, зокрема й експрокурор МКС, попереджають, що створення спеціального трибуналу для російських чиновників посилить вибіркове правосуддя, бо цей трибунал не матиме юрисдикції над іншими злочинами агресії, які кояться в світі. Критики кажуть, що справедливіше було б розширити юрисдикцію МКС над злочинами агресії, усунувши прогалину для держав – не членів, щоб МКС міг судити і Росію, і інші країни. Критика вибіркового правосуддя (болюче питання для Глобального Півдня) буде особливо гострою, якщо зі створенням нового трибуналу будуть тісно повязані США. Росія може наголосити, що США не такий уже й принциповий гравець, коли йдеться про переслідування злочину агресії. А також відзначити, що в Кампалі США сформулювали поправки до Римського статуту так, щоб убезпечити себе від майбутнього судового переслідування. Москва також могла б вказати на неоднозначну історію застосування сили Вашингтоном, зокрема вторгнення в Ірак 2003 року (яке багато хто вважає воєнною агресією) та захист анексії Ізраїлем Голанських висот (яку багато хто вважає незаконним завоюванням).

По-четверте, деякі очікувані переваги нового трибуналу сумнівні. Мало що свідчить (якщо свідчить узагалі), що близьке коло Путіна відвернеться від нього під загрозою судового переслідування за агресію. У Києві дехто вважає, що таке переслідування є необхідним чи достатнім, щоб західні держави почали використовувати конфісковані російські активи для компенсації Україні, але насправді це не так. Нарешті, якщо йдеться про зміцнення заборони на застосування сили та стримування майбутніх воєн, не зрозуміло, як цьому сприятиме створення міжнародного чи гібридного суду, який притягне російських лідерів до відповідальності заочно. Ба більше, є ризик: якщо до відповідальності вдасться притягти невелику кількість людей чи не вдасться притягти нікого, це може посилити відчуття, що агресію можна чинити безкарно.

Прихильники трибуналу знають про ці застереження, але схильні вважати, що їх переважують вигоди від навіть теоретичного дотримання принципу відповідальності за агресію кращої можливості для цього не було, мабуть, від часів Нюрнберзького процесу.

Що ж до деталей, то дехто стверджує: оскільки перспектива мирного договору з Путіним нині видається туманною, будь-які проблеми від створення нового трибуналу є здебільшого теоретичними. Дехто також не вірить, що на позицію Путіна суттєво вплине створення механізму, якому бракуватиме реальної виконавчої спроможності, тим більше, що МКС уже взявся за Путіна зі своїми недавніми ордерами на арешт. Нарешті, деякі уряди, які підтримують третю (гібридну) модель, також, відкрито чи приховано, вважають, що такий процес може бути менш небезпечним для Кремля і гнучкішим, ніж повністю міжнародний зокрема тому, що українська сторона зможе за потреби зняти звинувачення, запропонувати помилування і навіть обмінювати полонених.

Як щодо заочного суду?

Україна запропонувала судити російське керівництво на новому трибуналі заочно, хоча ця ідея поки що не отримала широкої підтримки через сумніви в її легітимності. Існує принаймні один прецедент заочного суду за злочин агресії. Міжнародний воєнний трибунал у Нюрнберзі розглянув так справу особистого секретаря Адольфа Гітлера Мартіна Бормана: його виправдали за злочини проти миру, але визнали винним у воєнних злочинах і злочинах проти людяності та засудили до страти. (Пізніше виявилося, що Борман на той момент був уже мертвий). Попри цей прецедент, подальші міжнародні кримінальні трибунали загалом не схвалювали заочні процеси. Україна публічно не повідомляла про детальний механізм таких процесів та те, чи проводитиметься очний розгляд, якщо обвинувачений все ж опиниться під вартою.

Чи треба створювати трибунал щодо злочину агресії негайно?

Зараз ідея створити новий трибунал, схоже, популярна. Хоча Україні явно не подобається гібридний варіант, який підтримують США, Франція та Німеччина, вона, можливо, не захоче йти наперекір впливовим покровителям. Утім, є й інша можливість.

Новий трибунал не обовязково створювати негайно, у розпал боїв, коли немає жодної певності щодо результату конфлікту, перспективи мирних переговорів і майбутнього склад урядів України й Росії. Трибунал можна буде створити у тому випадку (малоймовірному), якщо сили всередині Росії усунуть президента Путіна від влади, а отже, його можна буде притягти до відповідальності за кордоном. Тим часом держави, які підтримують Україну, можуть допомагати вести розслідування, збирати і зберігати докази, які колись можна буде представити на процесах щодо злочину агресії, якщо вони відбудуться. Держави-члени ЄС погодилися для початку підтримати створення Міжнародного центру з розслідування злочину агресії в Гаазі що схвалили і США.

У поетапного підходу є деякі очевидні переваги. Якщо зараз створити тимчасовий орган, як-от Міжнародний центр, а далі, коли зʼявиться перспектива реального судового переслідування, рухатися до створення трибуналу, це менше шкодитиме переговорам чи натякатиме, що Захід прагне зміни режиму, ніж створення міжнародного чи гібридного трибуналу з чіткою метою судити президента Путіна. Крім того, якщо кінцевим рішенням стане гібридний трибунал на основі українського права, у майбутньому, коли в країні вже не буде ані воєнного, ані надзвичайного стану, може бути менше перешкод щодо узгодження з Конституцією. Якщо не поспішати з трибуналом, також зменшиться ризик, що російських посадовців судитимуть заочно, що може розглядатися як підрив гарантій справедливого судового розгляду та цінностей справедливості, які Захід намагається пропагувати.

Стратегія очікування, втім, може мати й інші наслідки: наприклад, що політики перемкнуть увагу на інші проблеми. Тому прихильники нового трибуналу, які зі зрозумілих причин воліють, щоб кричущий акт агресії не залишився безкарним, майже напевно не захочуть втрачати цей момент політичної волі, принаймні на Заході, для захисту основоположної норми міжнародного права. Але хоча ці погляди заслуговують ретельної уваги, заслуговують її і згадані застереження. Не варто відкидати ймовірності, що хибний крок у переслідуванні злочину агресії може загострити розбіжності між Заходом і Півднем, перешкодити мирним переговорам чи (хай навіть поступово) підживити ескалацію, і цим не можна нехтувати у надії на нормативні здобутки, цінність яких іще не доведена. Як би це не розчаровувало, найкращим курсом нині може бути обдуманий рух: обмежити конкретні зусилля збиранням доказів для судового переслідування, яке може відбутися, якщо і коли дозволять обставини, а сміливіші кроки відкласти до того дня, коли можна буде з більшою впевненістю служити і миру, і правосуддю.

Subscribe to Crisis Group’s Email Updates

Receive the best source of conflict analysis right in your inbox.