icon caret Arrow Down Arrow Left Arrow Right Arrow Up Line Camera icon set icon set Ellipsis icon set Facebook Favorite Globe Hamburger List Mail Map Marker Map Microphone Minus PDF Play Print RSS Search Share Trash Crisiswatch Alerts and Trends Box - 1080/761 Copy Twitter Video Camera  copyview Youtube
Бунтарі без мети: Довірені Росії у Східній Україні
Бунтарі без мети: Довірені Росії у Східній Україні
Table of Contents
  1. Резюме
A serviceman walks while guarding an area during grounds of the park ceremony in the separatist-held settlement of Makiivka (Makeyevka) outside Donetsk, Ukraine 22 March 2019. REUTERS/Alexander Ermochenko
Report 254 / Europe & Central Asia

Бунтарі без мети: Довірені Росії у Східній Україні

Росія та підтримувані нею сепаратисти на сході України дещо розійшлись у думках і позиціях, особливо після того, як Кремль відмовився від ідеї анексувати республіки, що відкололись, або визнати їхню незалежність. Ці розбіжності дають новому українському президентові можливість роботи з охопленим війною населенням сходу, включно з послабленням торговельної блокади.

  • Share
  • Save
  • Print
  • Download PDF Full Report

Що нового?  Поступова відмова Росії від планів анексувати частини Східної України виявила розходження між Москвою та її довіреними сепаратистами у регіоні.

Чому це важливо? Для Києва ці розбіжності можуть створити нагоду для перезапуску діалогу з населенням сходу. Такі контакти, своєю чергою, можуть закласти основу для об'єднання України.

Що потрібно зробити? Розрив між Москвою та її довіреними повинен вплинути на політику нового Президента України Володимира Зеленського. Київ повинен прагнути відновити відносини з мешканцями підконтрольних сепаратистам територій шляхом послабленням економічної блокади на сході і нарощення роботи з тамтешнім населенням.

Резюме

Навесні 2019 року виповнилось п'ять років відколи підтримувані Росією члени збройних формувань захопили урядові будівлі у двох східноукраїнських містах і проголосили незалежні Донецьку та Луганську народні республіки (Д/ЛНР). Викликаний цим конфлікт, що забрав понад 13 тисяч життів, продовжує тліти, і ні Київ, ні Москва дотепер не готові до рішучих кроків для його припинення. Оскільки Росія дистанціювалася як від ідеї анексії де-факто республік, як це зробила з Кримом, чи визнання їх незалежності, багато сепаратистів розійшлося з Кремлем. Своєю чергою, широкі верстви населення почувають себе знехтуваними обома – Києвом та Москвою. З новим президентом при владі у Києва є можливість визначити політику, яка буде враховувати ці реалії, відповідати Мінським угодам 2014-го та 2015-го років, в яких викладено дорожню карту закінчення конфлікту, а такожзадовольняти українські та локальні потреби у сфері безпеки. Така політика повинна підготувати ґрунт для реінтеграції цих територій в Україну і відновити канали комунікації для їхніх мешканців, у тому числі шляхом послаблення економічної блокади, яка залишає їх ізольованими та збіднілими.

Україна та її західні прихильники, зазвичай, реагували на вторгнення Росії у Східну Україну, або Донбас, політикою та риторикою, які трактували конфлікт як такий, що відбувається виключно між Києвом та Москвою. Українські лідери часто використовують формулювання, які передбачають, що члени збройних формувань, політичні лідери та населення на сході України є іноземними, і прирівнюють усіх трьох до російських сил. Ні агресія Росії, ні її суттєвий контроль над керівництвом де-факто республік не піддаються сумніву. Але розглядати Донбас виключно як окуповану Росією територію – це пропустити важливий розвиток подій на місцях.

Якщо у 2014 році цілі Москви на Донбасі відповідали тим, що й у бунтівників, яких вона підкріплювала, адже Кремль підтримував сепаратистський проект, то надалі вони розійшлись у своїх прагненнях. Оскільки Москва втратила апетит до більшої частини українських територій, вона змінила свої розрахунки. У найближчому майбутньому Росія допомагатиме забезпечити утримання Д/ЛНР територій, які вони здобули, здебільшого для збереження впливу на Україну, але й через страх розправ, у випадку вступу українських сил та союзних воєнізованих угруповань на території підконтрольні сепаратистам. У довготерміновій перспективі Росія має на меті зробити реінтеграцію сходу в Україну менш витратною для сепаратистів і більш вигідною для Москви, тобто вона хоче реінтегрований Донбас із суттєвою автономією або особливим статусом. Значною мірою друга Мінська угода формалізувала такі цілі. Хоча новий підхід відповідав планам Москви, це було не те, чого прагнули де-факто лідери. Справді, чимало з тих, хто продовжує боротися проти українських сил на Донбасі, все ще шукає російський протекторат, навіть тоді як Москва навряд чи у захваті від такої ідеї.

Відмова Москви від планів анексії території або визнання її незалежності залишила сепаратистський рух на сході розколеним. Тимчасом зміни у керівництві Д/ЛНР зміцнили контроль Москви над тими, хто за головного, а також усунули від влади тих, хто користувався деякою підтримкою на місцях. Як наслідок – три окремі групи: довірені лідери, які фінансово і політично залежні від Москви, але без чітких політичних цілей чи власної місцевої підтримки; ідеологічні сепаратисти, чиї надії на приєднання до Росії зруйновано; і більшість населення, втомлена війною і розчарована видимою байдужістю Києва та Москви.

З новим урядом у Києві ці зміни можуть надати нові можливості. Зважаючи на той факт, що погляди в Д/ЛНР далеко неоднорідні, Президент Володимир Зеленський може почати відбудовувати зв’язки Києва з постраждалим внаслідок війни регіоном. У нього є вагома причина це зробити. Лише з поліпшенням зв'язків український лідер може сподіватися переконати населення цих регіонів у тому, що Київ щиро відстоює їхні найкращі інтереси, адже це необхідна відправна точка для реінтеграції цих територій в український політичний організм. Наростаючі розбіжності між Москвою, місцевими сепаратистами та населенням Донбасу також означають, що хоча угода з Кремлем є необхідною умовою миру на Донбасі, її однієї може бути недостатньо. Довірені Росії при владі в Д/ЛНР,  ймовірно, будуть змушені погоджуватися з усім, на що підписалася Росія, але можуть зіткнутися з невдоволенням уже й так розгніваного населення, у тому числі сепаратистів, які можуть не зважитись скласти зброю. До того ж, поліпшення відносин з населенням Донбасу могло би потенційно посилити позицію Києва на переговорах з Москвою.

Будувати такі зв'язки буде важко, враховуючи недовіру і гнів, який існує як у Д/ЛНР стосовно Києва, так і в Києва щодо сепаратистів та людей, які живуть на контрольованих ними теренах. Також Київ не має очевидних учасників діалогу: залежність лідерів де-факто урядів від Москви означає, що вони можуть мало виступати самотужки.

Але на Донбасі є люди, які користуються повагою місцевих, розчаровані станом справ і відкриті до обговорення майбутнього регіону. Деякі з них – прихильники сепаратизму на ранніх етапах, а нині розчаровані. Інші – лідери громад, які з'явились за останні п'ять років. Вони включають, що важливо, деяких жінок у цьому середовищі, де зазвичай домінують чоловіки. Навіть якщо український уряд зі свого боку не прагне взаємодіяти напряму, Президент Зеленський може вжити заходів для відновлення довіри, полегшити контакти по обидва боки лінії фронту і закласти основу для майбутньої взаємодії. Послаблення економічної блокади, до прикладу, може цьому прислужитися, як і полегшення соціальних, економічних та громадських контактів крізь лінію зіткнення. Київ також повинен вжити заходів для забезпечення доступу місцевих мешканців до пенсій і скасувати обмеження щодо використання російської мови на місцевому офіційному рівні.

Вирішення конфлікту на Донбасі вимагає від Росії та України повного виконання Мінських угод або пошуку іншого шляху вперед. Хоча вони в принципі погодилися з тим, що має відбуватися відповідно до цих угод, кожен з них наполягає на тому, щоб інший зробив перший крок: Росія хоче, щоб Україна надала автономію Донбасу; Україна хоче, щоб Росія припинила свою військову участь і забезпечила роззброєння сил, які вона підтримує. Але навіть якщо Москва та Київ домовляться про початкові кроки, Україна стикнеться з додатковим викликом. Реінтеграція територій підконтрольних сепаратистам вимагає від Києва переконати людей, які там живуть, що їхнє майбутнє - українське. Цей процес навряд чи буде швидким або плавним, але робота з населенням - це те, з чого варто почати.

Москва/Брюссель, 16 липня 2019 р.